(Сказка о счастье)
С первых минут знакомства я поняла, что он влюблён. Об этом говорили его глаза, движения рук, дыхание. Об этом рассказывал ветер, что провожал его до остановки. Об этом шептались листья тополя, под которым мы стояли, наслаждаясь прохладой и общением друг с другом. Он был влюблён в жизнь, в солнце, в ночное небо и в запах её тела. А может и в её глаза, цвета летнего утра и осеннего леса, цвета зимнего тумана во время оттепели с лёгкими нотками детских надежд и пения птиц, возвращающихся на родину ранней весной. Сверкающий взгляд, блики солнца искажённые светом луны, мириады далёких звёзд и ветер… Разве есть в мире что-либо прекрасней?
Он поведал мне историю, где главными героями были лучики солнца и бабочка. Показал мне игру света и тени, что они устраивали, как только солнышко появлялось над горизонтом. Провел в своих мыслях вдоль всего экватора, не задерживаясь нигде ни на одно мгновение, едва поспевая за секундной стрелкой. А на вопрос: «Зачем?», лишь мечтательно улыбался. О, ты была его музой, его принцессой! Гордой таинственной Незнакомкой и хрупкой романтической Джульеттой. Он любил тебя каждым своим вздохом, каждым прикосновением и его любовь была прекраснее всего на свете!
Ты рисовала его акварелью в школьном альбоме. И каждый раз оставляла глазницы пустыми – боялась своими рисунками вспугнуть чувства, пробуждающиеся в твоём сердце от его взгляда. А потом прятала его портреты среди груды картин, заваливших весь балкон, даже не до ... Читати далі »

Мысли в слух!
Поговорим о жизни?
Абстрагировавшись от надежд,
Спрятав мечты в глубоких зарослях реальности.
Скажи мне правду!
Зачем мы живем?
В том мире, где погиб свободы дух.

Зачем дышать?
Ведь воздух пропитался дымом.
Зачем нам есть
Грязь улиц, пыль лесных дорог?
И как понять,
Что нам пора прощаться?

Скажи мне правду!
Кто ты и зачем?
И почему ты смотришь мне в глаза так пристально?
И кем
Могли бы стать вдвоем?..

Поговори со мной,
Пока на небе тучи
И нет пути домой…
Пока ты рядом, расскажи, как будет лучше
И стоит ли кидаться в пропасть следом за тобой?

Мысли в слух!
Давай поговорим о жизни!
Абстрагировавшись от надежд,
Оставив грезы в прошлом,
Вернемся в настоящий мир
Где не было свободы выбора,
и нет…

10.04.2007

(Посвящается тем, кого я не застала… Кого сегодня с нами нет…)

((Белый стих, вернувшись к романтизму...))

По эту сторону туч

Смотри!
Там в небе солнце и облака!
И летают птицы.
А само небо
голубое,
Как и твои глаза.

Закрой их и представь
Что мы взлетаем вверх,
И там прыгаем
С облака на облако
держась за руки.

А потом ложимся на белый пух
И спим обнявшись.
Забывая о том,
Что когда-нибудь
нужно будет возвращаться.

Смотри,
Ты уже проснулся –
встал и укутал меня облаком,
чтобы сохранить
Тепло твоего тела.

Но мне все холоднее.
Чтобы сберечь тепло
Мне нужны твои руки,
твой взгляд.
Небо темнеет, облака сливаются в тучи,
а твои глаза все так же чисты.

Смотри!
Уже ночь, появляются звезды.
Мы самые счастливые –
мы по эту сторону туч,
видим луну
и млечный путь.
Пойдем погуляем?
Если мне станет страшно
Ты возьмешь меня за руку
И подаришь звезду.

Смотри!
Там внизу
Ходят люди.
Может вернемся к ним?

Упадем на землю
капельками воды,
соберемся в лужу на асфальте
и высохнем под лучами солнца.
Задержимся в воздухе,
А утром
осядем росой на цветке.

Смотри!
Я придумала сказку
Только для тебя.
А может это быль?..
Хочешь посидим на крыше
Вместе?

24.03.06

Я відчинила двері, зайшла до квартири і побачила Діда Мороза. Справжнього-справжнісінького, з білою бородою та добрими очима. Він дивився на мене і ласкаво посміхався. Дивно… Так, дивно, і це все, що промайнуло у моїй голові за ці довгі секунди. А треба було б щось казати. Він мовчав, отже перший крок зробила я. Зробила і трохи не впала, мабуть хтось забув прибрати взуття з порогу. Я подивилася під ноги і зрозуміла, що я вже не у своїй квартирі. Під ногами був сніг і якась гілка, за яку я зачепилася, а навколо простирався зимовий ліс. Такий величний, світлий і зовсім не страшний, хоч я була тут одна, бо Дід Мороз зник. Дивно… Знову лише одне слово у голові. Я розвернулася назад, туди де нещодавно були двері рідної квартири… і побачила море. Таке широке, безкрає і чарівне. Яскраво світило сонце, малюючи на поверхні води зрозумілі лише йому візерунки. Було дуже тепло, так і кортіло скинути взуття та походити по воді. Та щось наче стримувало, щось бентежило та заважало насолоджуватися тією красою, що оточувала мене. Дивно, я ще тримала у руці ключі від квартири і вони тягнули мене у якусь прірву.
Я зробила крок і боляче вдарилася. Переді мною були рідні двері. Знайомі до болю у повному розумінні цього слова. Тільки чомусь зачинені, хоча я чітко пам'ятаю, що залишила їх відкритими. Діда Мороза не було, а на підлозі валявся чийсь портфель. І тільки пісок під ногами, що занесли з вулиці, та холодні від морозу ключі нагадували те, чого насправді не було. Те, що я змогла побач ... Читати далі »

Ти віриш в диво? В те, що колись у ночі відкриєш вікно і побачиш сонце? Я вірю, бо воно мені потрібне. Кожен промінь, кожна краплинка світла. Я живу ним, тому мені зараз погано. Надворі темно і не видно зірок, мені недобре. Я слухаю музику і грію ноги під ковдрою. Забуваю все, що я сьогодні накоїла, не думаю про те, що я ще зроблю завтра. Бо це не має значення. Минуле та майбутнє сплітаються, розливаються по кімнаті накриваючи мене з головою. Я не можу знайти себе. Немов у прірві, де лише повітря та вода. А потім сюди проривається музика. Мене хтось гукає, моя душа не хоче повертатися і я балансую десь у часі, між реальністю та вигадками. Теперішнього не існує, є тільки вчора та завтра, а що таке сьогодні я не знаю. Життя – як поїзд у якому ми рухаємося задки, бачимо лише те, що вже проїхали. Не живемо, а лиш згадуємо. Це лякає, тому останнім часом я тільки про це і думаю.

Чи щось намалювати? Щоб відокремитись від слів, сказати щось не використовуючи алфавіт. Та хіба я можу? Треба бути сміливішою, а я ж мабуть боягузка. Обіймаю м’яку іграшку, та ховаюся під ковдрою. Бо тут високо, страшно та дуже самотньо. Ніщо не зігріє, не розрадить.
Відкриваю очі, бо чую чийсь регіт. Чому я не купила собі цигарок? Хочу дихати!.. цим гидким димом. То – щоб заважати своїм думкам.
Я засинаю і знову відправляюся у подорож до тебе, чи дійду я колись? Мабуть ні, бо мені вже майже вісімнадцять. Я змінююся, а ти залишаєшся таким же як і був. Скоро я тебе просто забуду. Забуду сво ... Читати далі »

Вот он новый день. Странно, но он чертовски напоминает вчерашний и тот, что был неделю назад. Возможно ничего не меняется. Возможно меняется все, просто я этого не вижу. Потому что меняюсь сама. Каждую секунду. Как вода, как огонь, как небо, как погода в марте. Но почему-то все равно надоедает жить…
На улице поют птички и светит солнышко. И вообще классно! И я, с намерением спрятаться от себя, иду гулять. Внедрение прошло не очень удачно – изнутри все оказалось не так как снаружи, а точнее снаружи было совсем не так, как казалось из окна. Пришлось возвращаться за курточкой.
А я привыкла вот так гулять в одиночестве. Приятно ходить по родному городу, в котором меня никто не знает. Так легче общаться и знакомиться. Люблю думать о вечном, но чаще всего вечное, на поверку, оказывается обыденным. Все одинаково боятся смерти. Все любят жить и любят солнце. И почему-то еще алкогольные напитки разной крепости. Поэтому я ищу человека, который любит дождь и чай без сахара…
Интересно, а существует ли на самом деле музыка дождя? Можно ли ее услышать, если сильно захотеть? Или это просто красивое словосочетание, придуманное каким-то рифмоплетом. Тогда он дурак. А если есть человек, который слышал музыку дождя? Тогда он шизофреник и так же как я любит дождь. Почему любит? Потому что под дождь очень легко плакать…
Пардон, короткий диалог:
- Дай семок! - с агрессией в голосе.
Нет, не диалог, я молчу. Протягиваю.
- Спасибо.
- На здоровье ... Читати далі »

Восени птахи кудись діваються, а натомість прилітають хмари. Вони омивають нас краплинами радіаційного дощу, намагаючись у такий спосіб знищити останні сліди літньої засмаги. А ще вони приносять смуток. Безнадія охоплює людей – здається, що ми вже ніколи не побачимо сонце…
«Я люблю осінь, що застигла у твоїх очах. Не загуби її…»
Лівою рукою важко написати слова, що завжди лунають у серці та ще важче вимовити їх. І той смуток, що охоплює нас пізньої осені, коли-небудь виривається тихим стогоном без жодного слова. Німе позіхання осінньої ночі та регіт вітру уранці, а ще гамір краплинок за вікном та шарудіння опалого листя під твоїми ногами… і це все. І більше ні звуку.
«Навіщо мені сонце, якщо твої очі такі яскраві?..»
Лівою рукою малюють трикутники на асфальті у дитсадку, а школярики та школярочки відправляють одні одному smile’и по sms. А хтось комусь колись, можливо, напише щось таке, що змінить чиєсь життя.
Ось зараз ти тримаєш олівець у руці, на якій великий палець знаходиться праворуч від інших. Саме той палець, який вирішував чи врятувати життя, чи ні. Саме той палець, на який ніколи не одягнуть обручку, той, що сам по собі, та проти усіх інших. Той саме палець, який ти порізав колись, відкриваючи пляшку пива…
«Здавалося, тільки приймаю низький старт, а ось вже озираюся та бачу позаду лінію фінішу. І чомусь тебе…»
Лівою рукою видають квиток на поїзд і від'їжджаючи на один день, ти навіки залишаєш своє місто. Можливо, споло ... Читати далі »

Стою чекаю тролейбуса, а навколо смуток та сніг, душі людей , покриті інеєм та краплинки льоду на очах. Світло заважає думати – я прикриваюся долонями, а мене не розуміють. Всі питають, чи погано мені. Добрі люди… Вони ж навіть не питають, а стверджують. Чи то їхні побажання, чи то просто мороз, але я й справді почуваю себе все гірше та гірше. Моїм мріям боляче, бо вони розуміють, що ніколи не здійсняться. Вогник надії у серці теж замерз, заховався десь і робить вигляд, що його взагалі не було. А більше мабуть і не буде.
Квиток з іншого світу до нас. Я повертаюся – дякую кондукторе. Мабуть знову не щасливий, рахую – 192552. Цифри викарбовуються в пам’яті так, що ніяка гумка їх не витре звідти. Забиваючи собі голову безглуздими подіями, я знову забуваю навіщо живу. А вчора я розуміла це так чітко, ніби ось уже багато років читаю про це у ранковій газеті, що розвозить газетяр і п’ю каву з лимоном. Моє життя починають складати лише прикмети: щось падає, ламається, лунає пісня, хтось посміхнеться, а потім один погляд, незрозуміле привітання і все з початку. Безглузді прикмети… Невже то Бог подає мені знаки?! Я люблю тебе Боже, дякую, що ти є, дякую, що ти саме такий, який ти є, бо інакше було б усе не так. І знову
Зупинка. Хтось іде, приходять нові люди. І всі вони теж дихають повітрям, а видихають пар, що осідає кригою на склі. Все повторюється і крига нашаровується. Здається що на ній вже можна кататися на ковзанах, якби ж лишень не впасти, бо падати боляче. Я вже ... Читати далі »