0:41 AM Стою чекаю тролейбуса... |
Квиток з іншого світу до нас. Я повертаюся – дякую кондукторе. Мабуть знову не щасливий, рахую – 192552. Цифри викарбовуються в пам’яті так, що ніяка гумка їх не витре звідти. Забиваючи собі голову безглуздими подіями, я знову забуваю навіщо живу. А вчора я розуміла це так чітко, ніби ось уже багато років читаю про це у ранковій газеті, що розвозить газетяр і п’ю каву з лимоном. Моє життя починають складати лише прикмети: щось падає, ламається, лунає пісня, хтось посміхнеться, а потім один погляд, незрозуміле привітання і все з початку. Безглузді прикмети… Невже то Бог подає мені знаки?! Я люблю тебе Боже, дякую, що ти є, дякую, що ти саме такий, який ти є, бо інакше було б усе не так. І знову Зупинка. Хтось іде, приходять нові люди. І всі вони теж дихають повітрям, а видихають пар, що осідає кригою на склі. Все повторюється і крига нашаровується. Здається що на ній вже можна кататися на ковзанах, якби ж лишень не впасти, бо падати боляче. Я вже забула навіщо сіла у цей тролейбус і куди взагалі він їде. Залишилося лише відчуття, що я їду вже дуже давно і для мене важливими у житті є тільки якісь цифри. А ось тепер теплого зеленого чаю з полуничним варенням та під ковдру. Тут гаряче, але чогось не вистачає. У мене холодні руки, мабуть у мені є щось жаб’яче. Та вже нічого не лякає, я з головою поринаю у солодкий та липкий сон. Такий липкий, що навіть гарячий душ зранку не змиє його повністю. Подушка від моїх обіймів тріскається і обсипає мене пір’ям. Я як курча. Боюся води та хижих птахів. Хочеться потоваришувати з котиком, він такий ласкавий і має зелені очі, але мама не дозволяє чомусь, та й самій моторошно. Скоро у мене виростуть крила і я полечу. Цього ніхто не робив, але я пообіцяла собі. Маю сумніви, що знайду вчителя, та це не має значення, я не поспішаю. Щоб не казали – життя довге, іноді навіть набридає. Оце як зараз. Тому я і спілкуюся з ними, з усіма. Мені достатньо людини, яка вміє слухати і навіть плаката на стіні. Моє сонечко, що дивиться на мене і ніколи не змінюється, та хіба то цікаво? Хіба то є життя? Та ні, кажу, то просто існування. Десь поза межею квартири, на рівні дев’ятого поверху, де холодне повітря і птахи. Моє сонечко ще гріє, та воно мені не потрібне. Я засинаю. Все так просто… 16.02.06 |
| Категорія: Lara | Переглядів: 1050 | |
| Всього коментарів: 3 | ||
| ||
