Найчастіше це відбувається через їхню егоцентричну харизматичність та інтуїтивний спротив закостенілим стандартам, яких у нашій сучасній культурі чимало. На відміну від попси, в Україні альтернативне мистецтво не є соціальним замовленням, тому мільйонів шанувальників, як у західних країнах, у нас годі й шукати. Та їх, насправді, і бути не може, адже українські мас-медіа переважно підтримують естрадно-попсові стандарти, «легітимізуючи» ли­­ше окремі колективи-явища з кола поп-рок-мейнстриму. Будь-яка музика, що претендує вийти за межі банальної буденщини або активно експериментує зі змістом і формою, не знаходить жодних шансів на широке медійне визнання. Навіть «ВВ», граючи цілком лояльний рок-мейнстрим, тривалий час не мали «зеленої вулиці» у вітчизняних ефірах, орієнтованих або на нафталінову естраду радянського зразка, або на табірний «фольклор», або на неоковирну московську попсу. В країні, де FM-станції плентаються позаду пострадянської ментальності, для прогресивних артистів залишається хіба інтернет. Музична політика і державних, і приватних мас-медіа в Україні перебуває в стані розважально-гламурної прострації, і це вже діагноз. Діагноз для психічно хворого суспільства... Однак санітарами й лікарями гламурної вакханалії якраз і є групи рок-альтернативного спрямування. Сучасна рок-альтернатива прийшла до нас не за допомогою радіо й телеканалів, а всупереч їм. Тому не дивно, що творчість адептів альтернативи – то суці­­ль­­ний антиофіціоз, активні вияви внутрішньої свободи, ціновані передусім не масами, а індивідуумами.