Вот он новый день. Странно, но он чертовски напоминает вчерашний и тот, что был неделю назад. Возможно ничего не меняется. Возможно меняется все, просто я этого не вижу. Потому что меняюсь сама. Каждую секунду. Как вода, как огонь, как небо, как погода в марте. Но почему-то все равно надоедает жить…
На улице поют птички и светит солнышко. И вообще классно! И я, с намерением спрятаться от себя, иду гулять. Внедрение прошло не очень удачно – изнутри все оказалось не так как снаружи, а точнее снаружи было совсем не так, как казалось из окна. Пришлось возвращаться за курточкой.
А я привыкла вот так гулять в одиночестве. Приятно ходить по родному городу, в котором меня никто не знает. Так легче общаться и знакомиться. Люблю думать о вечном, но чаще всего вечное, на поверку, оказывается обыденным. Все одинаково боятся смерти. Все любят жить и любят солнце. И почему-то еще алкогольные напитки разной крепости. Поэтому я ищу человека, который любит дождь и чай без сахара…
Интересно, а существует ли на самом деле музыка дождя? Можно ли ее услышать, если сильно захотеть? Или это просто красивое словосочетание, придуманное каким-то рифмоплетом. Тогда он дурак. А если есть человек, который слышал музыку дождя? Тогда он шизофреник и так же как я любит дождь. Почему любит? Потому что под дождь очень легко плакать…
Пардон, короткий диалог:
- Дай семок! - с агрессией в голосе.
Нет, не диалог, я молчу. Протягиваю.
- Спасибо.
- На здоровье ... Читати далі »

Восени птахи кудись діваються, а натомість прилітають хмари. Вони омивають нас краплинами радіаційного дощу, намагаючись у такий спосіб знищити останні сліди літньої засмаги. А ще вони приносять смуток. Безнадія охоплює людей – здається, що ми вже ніколи не побачимо сонце…
«Я люблю осінь, що застигла у твоїх очах. Не загуби її…»
Лівою рукою важко написати слова, що завжди лунають у серці та ще важче вимовити їх. І той смуток, що охоплює нас пізньої осені, коли-небудь виривається тихим стогоном без жодного слова. Німе позіхання осінньої ночі та регіт вітру уранці, а ще гамір краплинок за вікном та шарудіння опалого листя під твоїми ногами… і це все. І більше ні звуку.
«Навіщо мені сонце, якщо твої очі такі яскраві?..»
Лівою рукою малюють трикутники на асфальті у дитсадку, а школярики та школярочки відправляють одні одному smile’и по sms. А хтось комусь колись, можливо, напише щось таке, що змінить чиєсь життя.
Ось зараз ти тримаєш олівець у руці, на якій великий палець знаходиться праворуч від інших. Саме той палець, який вирішував чи врятувати життя, чи ні. Саме той палець, на який ніколи не одягнуть обручку, той, що сам по собі, та проти усіх інших. Той саме палець, який ти порізав колись, відкриваючи пляшку пива…
«Здавалося, тільки приймаю низький старт, а ось вже озираюся та бачу позаду лінію фінішу. І чомусь тебе…»
Лівою рукою видають квиток на поїзд і від'їжджаючи на один день, ти навіки залишаєш своє місто. Можливо, споло ... Читати далі »

Стою чекаю тролейбуса, а навколо смуток та сніг, душі людей , покриті інеєм та краплинки льоду на очах. Світло заважає думати – я прикриваюся долонями, а мене не розуміють. Всі питають, чи погано мені. Добрі люди… Вони ж навіть не питають, а стверджують. Чи то їхні побажання, чи то просто мороз, але я й справді почуваю себе все гірше та гірше. Моїм мріям боляче, бо вони розуміють, що ніколи не здійсняться. Вогник надії у серці теж замерз, заховався десь і робить вигляд, що його взагалі не було. А більше мабуть і не буде.
Квиток з іншого світу до нас. Я повертаюся – дякую кондукторе. Мабуть знову не щасливий, рахую – 192552. Цифри викарбовуються в пам’яті так, що ніяка гумка їх не витре звідти. Забиваючи собі голову безглуздими подіями, я знову забуваю навіщо живу. А вчора я розуміла це так чітко, ніби ось уже багато років читаю про це у ранковій газеті, що розвозить газетяр і п’ю каву з лимоном. Моє життя починають складати лише прикмети: щось падає, ламається, лунає пісня, хтось посміхнеться, а потім один погляд, незрозуміле привітання і все з початку. Безглузді прикмети… Невже то Бог подає мені знаки?! Я люблю тебе Боже, дякую, що ти є, дякую, що ти саме такий, який ти є, бо інакше було б усе не так. І знову
Зупинка. Хтось іде, приходять нові люди. І всі вони теж дихають повітрям, а видихають пар, що осідає кригою на склі. Все повторюється і крига нашаровується. Здається що на ній вже можна кататися на ковзанах, якби ж лишень не впасти, бо падати боляче. Я вже ... Читати далі »