Я відчинила двері, зайшла до квартири і побачила Діда Мороза. Справжнього-справжнісінького, з білою бородою та добрими очима. Він дивився на мене і ласкаво посміхався. Дивно… Так, дивно, і це все, що промайнуло у моїй голові за ці довгі секунди. А треба було б щось казати. Він мовчав, отже перший крок зробила я. Зробила і трохи не впала, мабуть хтось забув прибрати взуття з порогу. Я подивилася під ноги і зрозуміла, що я вже не у своїй квартирі. Під ногами був сніг і якась гілка, за яку я зачепилася, а навколо простирався зимовий ліс. Такий величний, світлий і зовсім не страшний, хоч я була тут одна, бо Дід Мороз зник. Дивно… Знову лише одне слово у голові. Я розвернулася назад, туди де нещодавно були двері рідної квартири… і побачила море. Таке широке, безкрає і чарівне. Яскраво світило сонце, малюючи на поверхні води зрозумілі лише йому візерунки. Було дуже тепло, так і кортіло скинути взуття та походити по воді. Та щось наче стримувало, щось бентежило та заважало насолоджуватися тією красою, що оточувала мене. Дивно, я ще тримала у руці ключі від квартири і вони тягнули мене у якусь прірву.
Я зробила крок і боляче вдарилася. Переді мною були рідні двері. Знайомі до болю у повному розумінні цього слова. Тільки чомусь зачинені, хоча я чітко пам'ятаю, що залишила їх відкритими. Діда Мороза не було, а на підлозі валявся чийсь портфель. І тільки пісок під ногами, що занесли з вулиці, та холодні від морозу ключі нагадували те, чого насправді не було. Те, що я змогла побачити, зробивши лише декілька кроків. Те, до чого я ніколи не дістануся пішки. Один крок від літа до зими. Один крок від води до снігу. Один крок від звичайного до чарівного та все життя, щоб повернутися назад.
Крок за кроком
21.02.06 |
