Руни кажуть, що ти Бог.
А де ж твій, Боже, омофор?
А де ж твоя могутня сила,
Що вклинюється у буття,
А я все думаю мінливо,
Чи є на Фобосі життя?

Чи в Стікні-кратері чи у яругах?
А на Землі усе ми хули
Складаємо самі собі.
А сини грому у кольчугах
Кричать “Осанна” у юрбі
Чужим вождям;
Корбен дарують для храму Сонця.

А може краще буду вам
Відфільтрувати мої слова,
Із них лиш перли,
Щоб потім гордість не задерла
Потрапить в гієну огненну
Насамкінець.
Та я не в тему
Чи є на Фобосі життя ?

Спокій
Ранкової роси
Усмішка
Зниклої тіні
За рогом
Стовпи
Які вказують шлях
До вічності
Час простягає
Свої долоні,
Але на мить
Дефіциту крапель
Вологи
Іншого джерела
Не пізнаного нами
Тілесними перманентом
Свого буття

Засни
Важко пройтись
Вчорашній глист
Змилосердивсь
Повзе рудий
Через ліси
Через вогні
Повз мертвий свист
Сміється глист
Повітря є...
І здохне глист
Під мертвий свист

Через тисячу років
Моя душа повертається
В рідне місто Львівабад
На Привокзальній будують
нову мечеть
В паранджі накрились жінки
Вітаються “Салам Алейкюм!”,
Їдять баранячі шашлики
Бородаті чоловіки
Оголошують світу джигад
Театри зачинені
Телевізори розбиті,
Щоб людей не спокушував
злий шайтан
Через тисячу років
Моя душа повертається
В рідне місто Львівабад
Моя душа повертається в Україностан

П’ята ранку. Мигдальний перегар
Шкарпетковий сморід
Ми ще живі
Ненастроєні гітари
Біля ніг лежать
Сон. Хропіння
Так це апріорне продовження
Вчорашньої спроби
Зробити із мухи слона,
Що вдарює хоботом по мріях
Інфантильних.
Але раптом не будильник,
А крик провідника
Заставляє думати:
Невже у потязі
Напились ми як свині.

За сімома дверима
За сімома ножами багнетів
Знаходимо вічний спокій
Моя душа метушиться
І нагадує рухливий мурашник,
Переворот у державі,
У якій ніколи не світило Сонце.
Та ось настав День
Я прокинувся вранці
В янгольській рясі пернатим,
Зрозумів, що можу літати,
Можу гримнути дверима
своєї кімнати,
У якій ніколи не світило Сонце.
Та ось настав День