Я відчинила двері, зайшла до квартири і побачила Діда Мороза. Справжнього-справжнісінького, з білою бородою та добрими очима. Він дивився на мене і ласкаво посміхався. Дивно… Так, дивно, і це все, що промайнуло у моїй голові за ці довгі секунди. А треба було б щось казати. Він мовчав, отже перший крок зробила я. Зробила і трохи не впала, мабуть хтось забув прибрати взуття з порогу. Я подивилася під ноги і зрозуміла, що я вже не у своїй квартирі. Під ногами був сніг і якась гілка, за яку я зачепилася, а навколо простирався зимовий ліс. Такий величний, світлий і зовсім не страшний, хоч я була тут одна, бо Дід Мороз зник. Дивно… Знову лише одне слово у голові. Я розвернулася назад, туди де нещодавно були двері рідної квартири… і побачила море. Таке широке, безкрає і чарівне. Яскраво світило сонце, малюючи на поверхні води зрозумілі лише йому візерунки. Було дуже тепло, так і кортіло скинути взуття та походити по воді. Та щось наче стримувало, щось бентежило та заважало насолоджуватися тією красою, що оточувала мене. Дивно, я ще тримала у руці ключі від квартири і вони тягнули мене у якусь прірву.
Я зробила крок і боляче вдарилася. Переді мною були рідні двері. Знайомі до болю у повному розумінні цього слова. Тільки чомусь зачинені, хоча я чітко пам'ятаю, що залишила їх відкритими. Діда Мороза не було, а на підлозі валявся чийсь портфель. І тільки пісок під ногами, що занесли з вулиці, та холодні від морозу ключі нагадували те, чого насправді не було. Те, що я змогла побач ... Читати далі »

Ти віриш в диво? В те, що колись у ночі відкриєш вікно і побачиш сонце? Я вірю, бо воно мені потрібне. Кожен промінь, кожна краплинка світла. Я живу ним, тому мені зараз погано. Надворі темно і не видно зірок, мені недобре. Я слухаю музику і грію ноги під ковдрою. Забуваю все, що я сьогодні накоїла, не думаю про те, що я ще зроблю завтра. Бо це не має значення. Минуле та майбутнє сплітаються, розливаються по кімнаті накриваючи мене з головою. Я не можу знайти себе. Немов у прірві, де лише повітря та вода. А потім сюди проривається музика. Мене хтось гукає, моя душа не хоче повертатися і я балансую десь у часі, між реальністю та вигадками. Теперішнього не існує, є тільки вчора та завтра, а що таке сьогодні я не знаю. Життя – як поїзд у якому ми рухаємося задки, бачимо лише те, що вже проїхали. Не живемо, а лиш згадуємо. Це лякає, тому останнім часом я тільки про це і думаю.

Чи щось намалювати? Щоб відокремитись від слів, сказати щось не використовуючи алфавіт. Та хіба я можу? Треба бути сміливішою, а я ж мабуть боягузка. Обіймаю м’яку іграшку, та ховаюся під ковдрою. Бо тут високо, страшно та дуже самотньо. Ніщо не зігріє, не розрадить.
Відкриваю очі, бо чую чийсь регіт. Чому я не купила собі цигарок? Хочу дихати!.. цим гидким димом. То – щоб заважати своїм думкам.
Я засинаю і знову відправляюся у подорож до тебе, чи дійду я колись? Мабуть ні, бо мені вже майже вісімнадцять. Я змінююся, а ти залишаєшся таким же як і був. Скоро я тебе просто забуду. Забуду сво ... Читати далі »

Разбитые надежды,
Мольбы о прощенье.
Вернувшись в былое
Он хочет стать прежним.
Забыв все обиды,
Все слезы, страданья.
Вернуться в былое
Мечты ожиданья.
Но солнце скрываясь
Уносит желанья.
Приходит с ней тьма,
И время страданья.
Лишь взором полнейшим
В нем плоть осветив.
Узреет друг Истину
И правду о них.
Лишь серое облако,
Скрывая глаза те,
Способно раскрыть
Чье-то злое проклятье.

В тени, скрываясь ото лжи,
Скрывая горечь и печали.
Те муки, вспоминай те дни,
Что были больным расставаньем.
И болью, что в Душе твоей,
Ты вновь даешь себе опору.
И время лечит. Годы. Дни.
Вернут былую радость и свободу.

И лес ночной твоя обитель,
Поверив лжи простых людей.
Так жадно глотая воздух смерти,
Ты вспоминаешь своих детей.
Былые дни. Былые годы.
Все тайны жизни распознав
Ты ждешь, когда придет твой
Ангел смерти,
Убрав все боли и печаль.