10:57 PM Мабуть це все… |
Йому подобалось моє божевілля, а я було закохана у його спокій та тишу. Він курив цигарки, чекав поки я вип’ю свій келих, потім знову чекав, доки алкоголь не вдарить у голову, потім засинав з книгою, залишаючи мене не самоті зі своїми безумними думками. Він любив читати Шекспіра, здається, а я ніколи не дочитувала до кінця жодної п'єси. Я жила трохи в іншому світі хворіючи то Віаном, то Пелевіним, то просто казкою про країну сонячних зайчиків. А йому було все одно… Ми ніколи не пили разом пива, бо для цього потрібно було більше часу, а його ми не мали зовсім. Завжди тільки окремо. Завжди тільки далеко. Мені казали, що це неможливо, а я вірила, йому розповідали про мої витівки, вигадані нашвидкуруч, а він переказував їх мені і ми сміялися разом. Потім обов'язково з'являлася велетенська чорна муха, що закривала нам світло від люстри і ми, похопивши газети, бігали за нею, хоч завжди марно. Іноді він казав, що та муха лише в моїй уяві, але якщо мене поглинала депресія, він завжди приїжджав з вином та цигарками. Курив дуже мало, то просто я виводила його, і щоб заспокоїтися він ходив на балкон труїтися нікотином. А я в цей час лишалася останніх крапель розуму, втрачала свідомість, лежала непритомна, майже мертва, тікала кудись, що завгодно, тільки б він знав, що мені без нього зовсім погано. Та він і так це розумів. А потім я знову і знову питала себе чому так сталося? Чому ми померли так швидко, так мало побачивши та зробивши? Чому висохли всі виноградники на Землі? Чому моє божевілля його більше не цікавило, чому спокою більше не було? І навіщо він досі сниться мені?.. Ми купували собі квартиру в той час, чи то хтось з наших друзів купував, вже й не згадати. Пам'ятаю тільки, як ми сиділи на кухні, пили та розмовляли про мобільні телефони, а він дивився на мене так, що я зрозуміла – зараз він нікого окрім мене не бачить. Хтось (чи то може я…) взяв гітару до рук, хтось пішов в магазин, хтось шепотів мені на вушко якісь непристойності, а він просто дивився. Тоді ми ще не жили один одним, здається тоді ми ще навіть не були знайомі. То були найкращі хвилини мого життя. Так тільки хвилини, їх було небагато, та досить, щоб до самої смерті жити тільки ними… Та він дарував мені набагато більше, і скоро я просто забула, як він дивися тоді на мене. А потім все стало на свої місця. Як і у всіх людей. Зовсім не цікаво. Ми щось втратили. Час лине далі, хтось живе, хтось мріє, вірить у щось високе. Я теж вірила… Мабуть це все. І я сама поставлю першу крапку над «ї». Крапка. 4 серпня, 2007 року |
| Категорія: Lara | Переглядів: 1301 | |
| Всього коментарів: 2 | |
|
| |
