Пока свобода. Есть время двигаться. Существует жизнь. Ещё думаю. И бытую в своём теле. А может паразитирую.
Осознание того, что ещё человек накатывается новой волной, а люди вокруг исчезают. Мозг плавно следует за бабочкой, что парит на душами бывших живых, и в мыслях солнце уже сжигает их прах. Музыка, рвущая барабанные перепонки теперь слышна не только мне – весь мир дышит ею и словами, способными разрушать города и строить дворцы.
Как же забыть?! о том что пол жизни, что любви нет, что предал, что плачет… Вот прям сейчас. Когда так далеко и не могу спасти. Не понятно ни мне, ни тебе, ни вам, даже никому – так надо. За строчками прячу крик, и свой тут, и чужая боль. Путающиеся фразы, чтобы не сжечь ещё одну неоконченную книгу о непрожитой жизни. Ещё непрожитой, ещё жизни. Пока жизни, возможно жизни, если бы жизни. И о любви, которой не было.
Всё то что слёзы – боль, а сны с четверга на пятницу не сбываются. Молитвы – общение с Богом, а что Бог, если люди страдают?
Плохо, плохо, плохо и всё. Засыпает. Мечтает? Наверно. Надеется? Скорее всего. Верит? А это вряд ли. Невозможно верить, когда двадцать лет и ничего. Когда так ненавидишь, что не можешь слышать и видеть, и не помнишь уже, что когда-то любил, а может и не любил вовсе – что самое ужасное.
То что нашли – иллюзия, а времени нет. Поздно искать вновь, но уже потеряли – обратно не вернуть, да и нечего возвращать. Пол жизни. Пол жизни! Пол жизни и всё. Пол мира и так мало места, не хватае ... Читати далі »

Повз мене легким подихом вітру проминають люди, залишаючи в пам’яті лише пастельні кольори та яскравий червоний. І немає зовсім того червоного – це лише витівка моєї уяви, що виділяє ним цікаві обличчя та закреслює усі інші.
І немає чорного, як немає злих людей на світі.
І немає білого, як і життя без прикрощів…
Є тільки безліч пастельних кольорів. Теплих, м'яких, ніжних, але ніколи веселих просто так, без усілякої причини. Вони мутні наче матові фотографії, мляві та немічні, немов пожухле листя та бліді, як сонце узимку. Нікчемні? Можливо, бо ніколи не засліплять веселку.
А що у моді? Чи то блакитний, чи сірий, хто їх розбере! Помаранчева революція – то мрія. Такого ажіотажу колір сонця ще не знав й не знатиме більше, принаймні у нашій країні. Але ж є ще яскраво зелений та рожевий, та колір Олександра Гріна, чи то колір артеріальної крові, або просто та банально – червоний. Якби мої думки мали колір, то зараз вони були б саме червоні…
А якого кольору наші мрії? Наші почуття? І чому для кожної людини має значення якого кольору її светр та начхати на те, якого кольору її душа.
Я навчилася відчувати колір. Так, не бачити його, а просто відчувати якимось шостим чуттям. І нехай я знову і знову повторюю, що шосте чуття – то лише чергова витівка моєї уяви, та я знову і знову закриваю очі і бачу натовп пастельного кольору, що рухається мені на зустріч, збиває мене з ніг, і бачу руку, яку обов'язково протягує мені хтось, хто зовсім не має кол ... Читати далі »