Хлопці, привіт! Два тижні тому ви відіграли передостанній концерт «Срібного Туру» в Івано-Франківську. Попереду завершальний акорд вже у рідному місті. Розкажіть, як проходив цей тур?
  Віктор: Чесно кажучи, цей тур найважчий з усіх чотирьох, що в нас були. Не знаю чому, може ми постарішали, стали снобами, можливо тому, що зима тощо.
Короче кажучи, він дууууууууже важкий!

А в чому це проявляється?
Віктор: В усіляких дрібницях. Коли ти їдеш і тобі незручно їхати. Їдеш в плацкарті там…було таке навіть, що ми їхали в маршрутці з бабками з картоплею.
Вадік: З бабками якраз їхали з Кіровограду в Жмеринку, бо не було прямих поїздів.
Віктор: Та й взагалі – багато усіляких дрібниць: зустрічі з організаторами, поселення, саундчеки, годування. Дуже багато організаційних мінусів було. Тобто, нічого в нас в країні не змінюється. Як було років п’ять назад так і лишається. Ні, ну розвивається по-трохи ця інфраструктура, але дуже малими темпами.
Вадік: Сумно, адже нібито в Україні є «рок-двіжуха», але при цьому підготовка цієї всієї двіжухи на дуже стрьомному рівні. Наприклад, ти приїздиш на саундчек і бачиш недостатню кількість гітарних комбіків, або пульт привозять вже під кінець саундчеку. А, якщо ти не будеш напрягати організаторів, то пульта взагалі може не бути.
Назагал, таких ситуацій було достатньо, щоб робити якісь висновки.
Віктор: Можна цілі мемуари писати.

Але все ж таки якісь позитивні момент мали місце?
Віктор: Безумовно!
Вадік: Особливо в плані відвідуваності.
Віктор: Дуже круті концерти були в Київі, Хмельницькому, на Заході…ну не рахуючи Івано-Франківську. Хоча сам Франківський концерт був кльовий, просто дуже холодно було. Він проходив в ангірі, при температурі -14, ну і ми грали о пів на дванадцяту ночі.

Руки не відморозили?
Віктор: Я собі горло посадив.
Вадік: Я повністю зігрівся тільки на другій половині виступу. Треба взяти до уваги, що ми пили коньяк з горла прямо на сцені, інакше було б просто замерзли.
Віктор: Так, це трохи стимулювало нас. Ну і звісно публіка.

Мизансцена: постсоветская кухня в Пыльдымске, звук кипящего чайника и сёрбанье чаёчка, табачный дым, лёгкий запах перегара и усталость после новогоднего отдыха.
Присутствующие:
DiyClab: SenYa, Annet;
Группа Сполохъ: Юля (вокал, клавиши, жалейка), Андрей (балалайка, гусли), Коля (барабаны).

Действие происходит (как Вы уже смогли догадаться) во Львове, 8 сентября 2007 года, в перерыве между саунд-чеком и, собственно, концертом в клубе "Лялька”. Мы гуляем с Аней Герасимовой, известной всем как Умка, заковыристыми улочками старинного города и общаемся. Это трудно назвать интервью, скорее это именно разговор. Время от времени общение приходится прервать, дабы сфотографировать какой-то старенький фасад дома или заглянуть в необычный подъезд. Стоит сделать сноску, что в старом Львове все подъезды разные и очень необычные. Наш маршрут довольно таки импровизированый, и мы сначала движемся в сторону Высокого Замка, потом, не доходя до него, возвращаемся назад и начинаем бродить по улицам Леси Украинки, Армянской, доходим до известной «Дзыги», потом до Доминиканского собора и Площади Рынок. Приятно, что в столь короткий период времени мне удалось максимально показать самые изумительные места этого города так, что Умка осталась довольна.

Как только не называли этот симферопольский дуэт разные «критики», как только не писали названия их стиля на афишах администраторы клубов, и все равно это не сможет отобразить то, что видишь, слышишь и чувствуешь на их концертах. Очень интересные музыканты, и не менее интересные собеседники. Разговор состоялся перед их концертом, в слегка расслабленном пивном настроении. Рома – вокалист, гитарист, перкуссионист, трубач и харизма, Игорь – клавишник и бэк-вокалист.