Почухай-но мені спинку, моя вчорашня фантазія… Так, саме так, своїми довгими червоними нігтями, щоб боляче було, щоб здавалося, що все було насправді. Залиши краплі крові на сорочці та сліди губної помади на ковдрі, і можеш зникати. Я розіб’ю тихенько пляшку пива на балконі, поріжу руку, і розповім товаришу по телефону, якою палкою ти буваєш уночі.
Серце б'ється частіше з кожним твоїм подихом, припини це робити! Не видихай більше ні молекули повітря, заткни рота носовою хустинкою, можеш навіть вмерти, тільки прошу – не дихай більше!!
З кожним дотиком твого волосся божеволіє мій пластмасовий гребінець, що й так загубив вже не один зуб, тож припини його муки та просто накинь капюшона. Ти не зустрінеш нікого на своєму короткому шляху (п'ять поверхів у ліфті і п'ять хвилин на таксі) о п'ятій годині ранку. Усі мої сусіди ще сплять. І брудному п’яниці, під під'їздом, начхати, чи встигла ти намалювати собі брови, тим паче, що карі очі вже давно вийшли з моди.
Мій песик проситься пісяти, себто скавчить біля дивану, та протягує мені повідець, наче не помічаючи, що мені дуже й дуже погано. Я чітко розумію, що знову прийдеться прибирати калюжу, але то буде на скоро, не зараз, не в цю хвилину, коли ти ще зі мною та роздираєш мені спину своїми жахливими нігтями.
Моя маленька крихітко (метр шістдесят, сорок п'ять кілограмів), залишися зі мною ще хоча б на хвильку, на якийсь момент, поки я ще не прокинувся, і повторюй мені (знову і знову, і знову, і знову) це одн ... Читати далі »