I.          Вступ

Потреба в музичній інформації для українців постала ще в XVIII ст. Саме в цей час у пресі починають з’являтися окремі статті про музичне життя, а надалі, вже в наступному столітті, світ побачили спеціалізовані музичні видання. Однак в історії нашої країни існували часи, коли доступ до такої інформації був украй ускладненим або геть неможливим, при тому, що потреба у статтях про музику не зникала ніколи. І що було робити, скажімо, меломанам 1960-х рр. за умов цензури, коли в жодній газеті нереально було знайти й згадки про такий цікавий, але заборонений і тим такий привабливий пласт музичного життя, як рок-музику? Про Інтернет же в ті часи не писали ще навіть фантасти. За часів радянського режиму творити щось нове, цікаве, без ідеологічного спрямування було абсолютно неможливим. Влада невсипущим оком стежила за кожним таким явищем і жорстоко розправлялася з ним. Проте українським музикантам та меломанам було про що говорити, й існувала потреба висловитися. І єдиною можливістю для цього став самвидав.

На жаль, тема української самвидавної преси в цілому й музичної зокрема є малорозробленою. Причини тому загальновідомі й зрозумілі – ускладнений або й неможливий доступ до зразків такої періодики, втра-та багатьох з них тощо. Серед найбільш комплексних досліджень української "нелітованої” преси слід згадати дисертацію й монографію О. Обертаса [12], численні статті, розвідки В. Кіпіані [7], каталоги неформальної преси: довідник "Неурядова преса України: напрямки, адреси, телефони” [8] та "Неформальна преса в Україні (1988–1991)” [9]. Трапляються й спроби каталогізації самвидаву в Інтернеті руками самих видавців чи музикантів тих років. Проте всі ці джерела стосуються періоду зародження (60-ті рр. ХХ ст.) та найбільшого розквіту неофіційної преси (80–90-х рр. ХХ ст.) і вочевидь не можуть показати всього її розмаху. Явище ж сучасної самвидавної преси в поле зору дослідників не потрапляло.

II.        Постановка завдання

Метою статті є огляд самвидавної, або, як її ще називають, неофіційної, неурядової, незареєстрованої, нелітованої, неформальної, непрофесійної, вільної, непідвладної  періодики початку ХХІ ст., присвяченої музиці, з’ясування її специфічних особливос-тей та функцій. Ми свідомі того, що це дос-лідження є далеко не повним, адже розглянуто лише окремі видання, доступ до яких вдалося одержати. Зауважимо, що термін "музичний самвидав” у статті ми застосову-ватимемо виключно щодо періодичних видань, які не мають державної реєстрації, виготовляються невеликими тиражами, часто примітивним методом, не звертаючись до послуг типографії (адже це поняття також означає випущені "кустарним” способом платівки, диски та збірники пісень тощо). Для позначення аналізованих видань вважаємо цілком виправданим використання іноземного терміна "фензін” (з англ. fan – уболівальник, фанат; zin (magazine) – журнал) – неофіційні й непрофесійні (любительські) видання, присвячені одному тематичному напряму, скажімо, напряму в музиці, літературі, виду спорту, які випускаються для задоволення потреб невеликої групи людей, що поділяють інтереси видавців (дослівно – видання журналу вболівальниками для вболівальників того чи іншого напрямку в мистецтві, спорті тощо) [17; 18]. Серед завдань, які ми ставимо при написанні цієї статті: виявити зразки незареєстрованої музичної преси 2000-х рр.; з’ясувати завдання, які покладають на себе видавці цієї категорії видань; охарактеризувати їх тематичні й жанрові особливості.

Як нами вже було зазначено, явище періодичного самвидаву набуло популярності в Україні, як в принципі і на теренах усього СРСР, в останні десятиліття панування радянської влади, а за твердженням дослідника О. Обертаса, виникло воно ще в 1960-х рр. Аби звузити широке поняття "самвидав”, О. Обертас пропонує самвидавом вважати оригінальний первинний самвидав 1960– 1980-х рр., надалі ж, за словами дослідника, це явище переходить у новий вимір: спершу "неформальна незалежна преса” кінця 1980-х рр. – початку 1990-х рр., а потім – складова інтернет-культури [12, с. 37].

Дослідивши визначення, що подані в Інтернеті, О. Обертас дійшов висновку, що дослідники розрізняють самвидав за такими типологічними рисами: "1) "самвидав” – опозиційний політико-культурний феномен історії людства в усіх сферах людської діяльності; 2) самвидав – неологізм 1960-х рр. – як частина непідконтрольного владі літературного, політико-економічного і мистецького процесу; 3) самвидав – сучасна форма існування культури, переважно в Інтернеті, спричинена економічними чинниками” [12, с. 37].

Послуговуючись пунктом 3 останнього визначення, вважаємо, що видання, спробу аналізу яких ми здійснюємо в цій статті, так само можна називати самвидавом.

Про ймовірно перший музичний самвидавний журнал, що вийшов на території України, – "Бит-Эхо” – пишуть упорядники "Энциклопедии рок-самиздата”: "Існує досить велика ймовірність того, що "Бит-Эхо” й був першим вітчизняним рок-н-рольним журналом. Випущений у Харкові у зв’язку з появою в місті рок-гуртів і першим сейшеном в ПК Залізничників (01.01.66)” [21]. Зазначимо, що згадок про музичну самвидавну періодику, яка виходила б до 1966 р., нами знайдено поки не було. До речі, цікавим є той факт, що перші західні музичні фензіни датуються так само 1966 р. Це були американські "Crawdaddy!” та "Mojo-Navigator Rock and Roll News”.

Розквіт же виходу музичних неофіційних видань в Україні припадає на кінець 80-х рр. ХХ ст. Аналіз їх потребує окремого дослідження. Зауважимо лише, що останній музичний самвидав радянської доби вийшов у 1990 р. Спроби ж відродити це самобутнє явище вже в незалежній Україні спостерігалися в середині 1990-х рр. Але ці видання виходили вже з іншою метою і ставили собі дещо інші завдання, ніж опозиційна преса періоду панування радянської влади. У ті часи випуск самвидаву мав протестний характер, на його шпальтах виходили матеріали, які ніколи б не були допущені цензурою до друку в офіційній пресі, як то про вітчизняну та зарубіжну рок-музику (що також бу-ла заборонена в Радянському Союзі), рок-тусівки, про речі, які, на думку офіційної влади, не існували в країні – алкоголь, секс, наркотики, молодіжні субкультури тощо. За доби незалежності заборонених тем у музичному житті вже не стало, музика вийшла з підпілля, і писати можна було про все, а ось видати якісний музичний журнал за тих економічних умов (як у принципі і за теперішніх часів) було досить нелегкою справою. Більшість офіційних видань, присвячених музиці, що час від часу приходять у світ, довго на ньому не затримуються, найчастіше через фінансові труднощі. Ті ж, які намагаються вижити, змушені присвячувати свої сторінки масовій культурі й майже відгороджуються від андеграундної музики. Тож самвидавна преса в останнє десятиліття ХХ ст. з’являється як явище, насамперед, через те, що випуск музичного журналу вимагає неабияких капіталовкладень. Натомість потреба в музичній інформації, особливо серед молоді, не вщухає, але й багатьом читачам купувати чи то передплачувати пресу – теж не по кишені. Тому в цей час можна говорити саме про популярність музичних фензінів – видань, які випускаються для вузького кола прихильників зазвичай одного музичного жанру непрофесійними журналістами (часто навіть без знань основ журналістики), невеликим накладом, тиражуються примітивними способами, розповсюджуються безкоштовно або за символічну плату, за допомогою якої покриваються видатки на випуск наступного номеру, не захищені авторським правом. Часто такі видання містять додатки у вигляді дисків, на яких розміщена додаткова ілюстративна інформація, – музика, відео, картини, літературні твори. Як правило, видавець, редактор, автори матеріалів, фотографи фензіну не одержують матеріальної винагороди. Їх основною метою стає самореалізація і комунікація з однодумцями. Способи розповсюдження різні: роздача з рук у руки, замовлення через Інтернет і розсилання поштою, поширення через мережу музичних крамниць.

Зазначимо, що схожа тенденція спостерігається і протягом першого десятиліття ХХІ ст. З тією лише відмінністю, що сьогодні для розповсюдження самвидаву є широке, а головне дешеве поле – мережа Інтернет. Спробуємо охарактеризувати ті неофіційні друковані видання, які побачив світ у цей період.

Найбільш наближеним до професійного видання й цікавим зразком самвидаву початку 2000-х рр., як на наш погляд, є журнал про сучасну музику "Аутсайдер”. У червні 2003 р. у Києві вийшов його перший випуск на 52 сторінках у м’якій обкладинці з 50 чорно-білими ілюстраціями. Редактор та автор більшості матеріалів – Р. Піщалов. У номері: рецензії на 35 релізів, статті, інтерв’ю з музичними гуртами, рецензія на фільм, короткі аполітичні есе, переклади пісень тощо. До журналу додається компакт-диск, що містить чотири пісні гурту "Щастя” [4]. Надалі видання стає "товстішим” і подекуди (кожен номер налічував різну кількість сторінок) має обсяг понад 80 сторінок. З’являються, так би мовити, іменні номери, коли один журнал присвячується виключно одній групі чи то одному виконавцеві. Часопис постійно вміщує рецензії на новинки музичного ринку, статті про легендарні й нові музичні гурти. З четвертого номера редакція відмовляється від практики передруку матеріалів з інших джерел та переходить до друку лише власного матеріалу. Окрім статей про музику, у журналі містяться й художні твори – проза й лірика в перекладі головного редактора видання. Пізніше на сторінках також з’являються нові постійні рубрики з оглядом книжок і журналів та ресурсів про музику в Інтернеті. Останній номер виходить у грудні 2007  р. Розповсюджувався часопис у Києві, Дніпропетровську або ж його можна було придбати, надіславши грошовий переказ на адресу редакції, а також продивитися електронну версію в Інтернеті.

У 2007 р. почав виходити український музичний альманах "Гуркіт”. "Перший номер готувався до друку разом з виробленням формату, процес цей був довгим і складним. Команда географічно роз’єднана, видання три-ається на цілковитому ентузіазмі…” – так описує історію створення видання його редактор Д. Колокол [15]. Обсяг видання – 60 сторінок. Розповсюджується у друкованому вигляді в Києві, Дніпропетровську та Львові, його можна придбати в інтернет-крамницях за ціною 19,99 грн, а також переглянути інтернет-версію на сайті. Альманах виходить у міру накопичення матеріалу, а отже, не дуже часто. Тож другий, і на сьогодні останній, його номер побачив світ у лютому 2009 р.

У Львові виходить літературно-музичний журнал "Шум”. "Журнал "Шум” – це наша спроба підняти культурний рівень у суспільстві, спроба зробити свій власний внесок до загальної справи, у яку вклали зусилля безліч поетів, митців, художників та музикантів”, – пишуть видавці [13]. Перший номер журналу вийшов 2008 р. на 68 сторінках з додатком у вигляді DVD-диску. Обсяг наступних номерів не був сталим, а варіювався від 94 до 119 сторінок. Видання чорно-біле з кольоровою обкладинкою у вигляді колажу, малюнку чи творчо обробленого фото. Мова видання – українська, хоча й трапляються російськомовні "вкраплення”. Ціна перших номерів – 5 грн. Замовити примірники журналу можна, написавши на електронну адресу й домовившись про зручний вид доставки й оплати. Надалі pdf-версію викладають для вільного скачування в Інтернеті. Самвидав виходить нерегулярно. Так, у 2008 р. вийшло сім номерів, у 2009 р. – один, у 2010 р. – два (на момент написання статті ще один готувався до друку). У журналі порушуються різноманітні теми: від історії виникнення певних музичних течій, молодіжних субкультур, розповіді про митців до цікавих історичних фактів з життя людства. Перша частина журналу (зазвичай менша) традиційно присвячена музиці, решта матеріалів – поезії, літературні замальовки, цікаві історичні факти, розповіді про різноманітних митців як сучасності, так і минулих століть. На шпальтах фензіну вміщуються переважно інтерв’ю, репортажі, статті (як власного авторства, так і передруки з інших журналів, енциклопедій, книжок тощо) і навіть такий непритаманний для сучасних ЗМІ жанр, як некролог. Автори матеріалів зазвичай підписуються псевдонімами, або мовою сучасної молоді – "ніками” (від англ. Nick­name – кличка, прізвисько, від середньо-англ. an eke name – інше ім’я). Ця ознака в принципі притаманна більшості українських фензінів.

Ряд видань з’являються завдяки появі в Україні прихильників культури D.I.Y (Do It Yourself), що в перекладі з англійської означає "Зроби Це Сам” (своєрідне гасло неформальної культури, яке означає незалежність (від держави, суспільства, шоу-бізнесу): самостійна організація концертів, самостійний запис музики, самостійний випуск журналів) [10, с. 2]. Серед таких – житомирське видання "FarFor” (вийшло п’ять номерів, 2006–2008) [2]. Такий самвидав зазвичай містять не лише матеріали, присвячені музиці (стилю панк), а й стилю життя – автори пропонують замислитися над тим, чим шкідливий "МакДональдс”, кава, "Coca-Cola”, вживання м’яса тощо.

Полтавські прихильники рок-музики мають змогу читати, а також дописувати до газети "Фонтаръ”, перший номер якої з’явився у березні 2007 р. Випускається полтавською формацією "DIYclab”. Спочатку видання виходить щомісяця російською мовою всього на двох сторінках, а починаючи від десятого випуску, видання перетворюється на двомовний журнал з якісними авторськими фото. На сьогодні світ побачило 18 номерів фензіну. Незважаючи на те, що гаслом видання є "…для друзів та знайомих”, матеріали написані майже літературною, грамотною мовою, і хоча подекуди містять критику, позбавлені лайливих образ [19].

Чого не скажеш, скажімо, про запорізький самвидав "Forsmajor”, матеріали якого часто написані виключно для обмеженої аудиторії навколомузичної рок-тусівки м. Запоріжжя. Автори вдаються й до жаргону, й до грубих висловів, і до нецензурних слів. Хоча видання "росте” і у міру того, як залучає нових авторів, змінюється, стає різноплановішим та видає навіть досить професійні репортажі. Журнал виходить регулярно, на час на-писання статті (січень 2011 р.) з’явилося 35 номерів "народного журналу”, як називають "Forsmajor” видавці. Як стверджують видавці, тираж видання збільшився із 150 до 600 примірників. Розповсюджується безкоштовно. Містить кольорову обкладинку, оздоблену колажем. Серед рубрик: "Интро” (передмова головного редактора), "Афиши”, "Минувшие мероприятия”, "Эксклюзив” (інтерв’ю з музикантами та гуртами), "В бой идет одна молодежь” (інтерв’ю з молодими гуртами), "Рассвет идиотизма” (літературні спроби запорізьких авторів), "Рок-архивъ” (сторінки з історії музичного життя м. Запо-ріжжя), "Улыбнись!!!” (анекдоти), "Все, хорош!” (післямова редактора), "Полезная информация” [3]. Наповнення, дизайн та перспективи журналу обговорюються із небайдужими читачами на форумах та в соціальних мережах. Видання містить рекламу. До речі, видавці "Forsmajor” започаткували традицію розповсюдження свого "дітища” – кожного першого дня місяця, у день виходу чергового номера, вони збирають прихильників журналу на певній міській площі, аби презентувати новий випуск та зібрати благодійні пожертви на розвиток фензіну. Крім того, видання розповсюджується через музичні крамниці, на концертах та із запізненням на місяць pdf-версія викладається в мережу.

Не можна обійти увагою і перший запорізький самвидав років незалежності – "Креатив”, який, за твердженням видавців, був не просто фензіном, "це відео-аудіо-збірник, ретельно замаскований під журнал з метою розповсюдження музики в народ шляхом, прокладеним в епоху застійного ацтоя” [16]. Виходив журнал протягом 2005–2006 рр. з підзаголовком "Ядерні вісті запорізького рок-підпілля”. Був двомовним. Не містив ілюстрацій. Випускався з примітивною версткою. Кількість сторінок залежала від обсягу набраного для чергового випуску матеріалу й тому різнилася номер від номеру – від 8 до 17 сторінок. Обкладинка виготовлялася з цупкого глянцевого паперу, на який наліплювалося фото запорізьких музикантів. Журнал містив шість постійних рубрик та обов’язковий відео-, аудіододаток на диску.

На символічну плату 5 грн оцінили свій фензін – 36-сторінковий щомісячний музичний журнал формату А5 "Music Wall” – інші запорізькі видавці. Він з’явився у вересні 2009 р. Перший випуск був пілотним, проте його якість отримала велику кількість схвальних відгуків як від читачів, так і від музикантів. Журнал чорно-білий з глянцевою кольоровою обкладинкою та глянцевим постером усередині. У друкованому вигляді вийшло два номери, надалі "Music Wall” повністю оселився в Інтернеті. Варто сказати, що видання аж ніяк не схоже на традиційний самвидав, адже якість його (як зовнішнє оформлення, так і текстове наповнення) нічим не поступається професійним журналам. "Music Wall” має формат, цілком традиційний для сучасного музичного часопису: тут містяться матеріали різноманітних жанрів, притаманних музичній журналістиці, – новини, інтерв’ю, статті, рецензії й релізи на нові альбоми, репортажі та звіти з концертів, фестивалів, сейшенів, огляди новинок музичного обладнання та репетиційних баз. Обкладинку прикрашали фото популярних гуртів та виконавців рок-сцени. Таким чином, видання розраховане не лише на поціновувачів рок-музики, а й на професійних музикантів. Як зазначає у передмові до першого номеру редактор, "головний напрямок журналу – як деякий посібник для музиканта-початківця (і не тільки), так і ін-формаційно-розважальне” [5].

Варто сказати, що серед самвидавної періодики існує ще одна когорта видань, які не були включені до нашого розгляду. Це видання (і їх немало), що на своїх сторінках містять аж надто багато нецензурної лексики, як-то харківські "Болты & Гайки” (друком видається з 2002 р., а в електронному варіанті – з 2006), або містять ксенофобські вислови. Цілком погоджуємося із думкою 0. Обертаса про те, що неможливо поєднувати не підцензурну творчість з нецензурною, "яку й сьогодні заборонено, згідно зморально-етичними нормами” [12, с. 37].

Як ми вже вказували, проаналізовані нами видання є лише малою частиною від тих, що виходили і виходять протягом 2000-х рр. Ми подали лише найяскравіші, як на нашу думку, зразки. Решта видань або випускаються за типовим стандартом для фензінів, або є подібними до тих, що ми проаналізували.

Таким чином, наше дослідження показало, що сьогодні музичний самвидав користується попитом і популярністю в українців. Меломани потребують знати новини музичного життя рідних населених пунктів, а оскільки звичайні ЗМІ нечасто приділяють увагу невеликим концертам, альтернативній музиці, то фензіни стають єдиними інформаторами і комунікаторами в цьому плані, подаючи на своїх сторінках репортажі, інтерв’ю, музичні новини, релізи на нові альбоми тощо і таким чином задовольняють інформаційний голод окремих груп меломанів. Переважно подібні видання, окрім музичної інформації, містять ще літературні доробки молодих авторів та статті на проблемні теми, що турбують сучасну молодь або представників субкультури, які видають журнал. Сучасні фензіни випускаються безкоштовно або за символічну плату найпростішими засобами тиражування – часто за допомогою одного комп’ютера та принтера. Хоча трапляються й винятки – на глянцевому папері, з глянцевою обкладинкою та професійною версткою. Дописувачами виступають зазвичай непрофесійні журналісти. Уся самвидавна періодика присвячена рок-музиці, її різним проявам. Інші ж жанрові музичні ніші не знаходять свого відображення на сторінках сучасного самвидаву.

Перспективними напрямами дослідження, на нашу думку, є аналіз музичного самвидаву кінця 80–90-х рр. ХХ ст. та музичних інтернетвидань.

Література

Fanzine [Электронный ресурс] // Академик: Словари и энциклопедии. – Режим доступа: http://dic.academic.ru/dic.nsf/ita_ rus/146574/fanzine.

FarFor. – 2007. – № 1–2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://farforzine.narod.ru/.

Forsmajor. – 2008. – № 1–10 ; 2009. – № 11–22 ; 2010. – № 23–35.

Аутсайдер. – 2003. – № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. autsaider.org/issues/1/.

Від редакції // Music Wall. – 2009. – № 1. – C. 3.

Кали-юга [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kali-yuga.narod.ru.

Кіпіані В. У пошуках самвидаву / В. Кіпіані // Український журнал. – 2009. – № 4. – С. 28–30.

Неурядова преса України: Напрямки, адреси, телефони / [упоряд. В. Довгич, В. Журавський]. – К., 1991. – 56 с.

Неформальна преса в Україні (1988– 1991): Каталог за матеріалами газетних фондів Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського / [уклад. Т. Борисенко, О. Залізняк, О. Обертас та ін.]. – К. : Смолоскип, 2001. – 141 с.

О ’ Хара К. Философия панка: больше чем шум / К. О’Хара. - М. : Нота-Р. -208 с.

Обертас О. Український самвидав: літе­ратурна критика та публіцистика (1960-ті -початок 1970-х років) : монографія / О. Обертас. - К. : Смолоскип, 2010. -300 с.

Перше слово // Шум. - № 1. - С 1.

Привіт від редактора [Електронний ре­сурс] // Гуркіт. - 2007. - № 1. - Режим доступу: http://www.gurkit.org/?section= feature&id=4.

Режисерська версія // Креатив. - 2006. -№ 1. - С. 1.

Фанзины [Электронный ресурс] // Национальная социологическая энциклопедия. - Режим доступа: http://voluntary.ru/ dictionary/567/word/.

Фонтаръ. - 2007. - № 1-11 ; 2008. -№ 12-14.

Энциклопедия рок-самиздата [Элект­ронный ресурс] // Про рок : музыкальная газета. - Режим доступа: http://www. prorok.noonet.ru/arhiv/samizdat.htm.

Курнацька Г.М. Сучасна самвидавна музична періодика в Україні: специфіка і функції Анотація. У статті проаналізовано сучасну українську музичну самвидавну періодику. Розглянуто соціальні аспекти функціонування самвидаву, його тематику та особливості контенту. Ключові слова: самвидав, музичний журнал, фензін.

Курнацкая А.Н. Современная самиздатовская музыкальная периодика в Украине: специфика и функции

Аннотация. В статье анализируется современная украинская музыкальная самиздатовская перио-дика. Поднимаются вопросы социальных аспектов функционирования самиздата, его тематики и осо-бенностей контента.

Ключові слова: самиздат, музыкальный журнал, фензин.

Kurnatska G. Modern Musical Samizdat in Ukraine: Specific and Functions Annotation. In the article analysed the modern Ukrainian musical samizdat. Authors investigates the questions of social aspects of functioning of modern samizdat, theme and content of the press. Key words: samizdat, musical magazine, fanzine.