У суботу 31 січня в концерт-холі "Villa-Крокодила" пройшов виступ команди, яку по праву можна назвати однією родоначальників полтавського року. Це гурт Трансформер з своїм новим альбомом "Останнiй кордон" Поки хлопи збиралися духом то виступали гурт "Сестра Кері"

От і самі Трансформери:

А це роздача "слонів"

Вже після концерту за кавою трохи поговорили з фронтменом гурту Валерою як то кажуть про життя та новий альбом.

Валеро, перше питання, можливо, тобі не сподобається, проте мені давно кортіло запитати: ви ж гурт полтавський, а презентацію альбома робили в інших містах. Чому так, невже невпевнені у місцевому слухачі?

Ха, тут ти не вгадав! Це запитання мені задавали вже неодноразово. Є дві дуже схожі, на перший погляд, речі: одна - зіграти нові пісні й розповісти про новий альбом, друга – презентувати його в себе вдома. Можливо, різниця й не дуже помітна, проте є одне правило, якщо хочеш – аксіома: якщо не готовий зробити щось добре, то просто не роби. Ми грали на тих майданчиках, де були абсолютно впевнені в тому, що представимо наш матеріал так, як нам хочеться, аби глядач зрозумів нашу концепцію. В Полтаві, за збігом багатьох обставин, такої можливості в нас не було. Ми довго готувались, і мушу зізнатись, мені лячно виходити на сцену. Не можу стверджувати це від усього колективу – це особисто моє.

За три роки нарешті перший офіційний альбом. Як вважаєш, це багато чи мало?

Якби я будував будинок, я б відповів на це запитання. А у творчості іноді і місяць – багато, іноді – і п’яти років замало. Пісні, які увійшли до альбому, з’явились не водночас, можеш вважати це нашим фінальним звітом. Найпростіше – набити матеріал, відрепетирувати його до автоматизму й видати. Таке можна робити раз на рік чи на два. Та чим більше ти граєш, скажімо, ту чи іншу пісню, по-перше, отримуєш зворотню реакцію від залу, по-друге, часто під час репетицій хтось пропонує щось додати чи змінити. Якщо ідея подобається, пісня змінюється, і згодом, можливо, знову щось додасться. Я хочу сказати, що від моменту написання пісні до дого стану, коли вона припиняє видозмінюватись – шлях довгий, подекуди – безкінечний, оскільки оцінити і зрозуміти, де він, цей оптимум, це не питання тижня або місяця. Навіть зараз я до кінця не впевнений, що пісні, які увійшли до цього альбому, як, власне, і до попередніх, не будуть в подальшому видозмінюватись. Творчість – це питання душевного стану: ось вранці прокинувся, прожив день, ввечері прийшов на репетицію. Матеріал ніби той самий, а все інше змінилось. Просто іноді приходить відчуття, що ось саме це – і є те, що потрібно. 

Валерію, я тебе трохи «потроллю». «Останній Кордон» - це не від того, що все, ось він, той момент,, коли гурт свою справу зробив і можна уходити?

Більша частина нашого життя – це музика, і думок про те, аби зупинитися, або кинути все, нам в голову і не приходило. Це не питання творчості, скоріш – соціального навантаження. Всі ми люди, в кожного є родина, робота, друзі, які в нашому житті посідають не менш важливе місце, ніж музика. За роки творчого шляху ми навчились поєднувати певні моменти. Скажу простіше: музика – це частина нас, а ми – частина музики, і якщо навіть спробувати забрати одну із складових – то вже будемо не ми. Я собі не уявляю життя без гурту і не бачу іншого майбутнього.

Як це - робити презентацію нового альбома в такий час?

Не ти перший задав це питання, і відповідати на нього складно. Дивись, в першу чергу ми – музиканти, і за двадцять років, повір, це діагноз. Вже потім все інше. Полтава розташована майже в центрі країни, і ми за можливості виступаємо і в інших регіонах, ділимось своєю творчістю, і це знаходить відгук у серцях людей. Це фактор створюючий і об’єднуючий. Земля, по якій ти ходиш, традиції, і головне – почуття. Ми – нація дуже імпульсивна, як мені видається, при цьому поважаємо не лише своє коріння, але з повагою відносимось і до інших культур. Ми грали і в клубах, і на оуперейрах, грали навіть на березі моря, проте все сходиться до одного: як ти відносишся до слухача і яку віддачу отримуєш у відповідь. Якщо нам вдалося достукатись до людини, можливо не напряму, принаймні, змусили людину хоч на мить замислитись, значить свою програму мінімум ми вже виконали. Нам, якщо чесно, однаково, що і як думає людина до концерта, важливо лише те, що він забере із собою після нього.

Ніби все це добре, та є поняття формату і неформату і вічної війни між ними, олдскул там, нью-хвиля й холівари. Тримаю в руках диск, а на обкладинці – щось біле й брудне. Що сталось, фантазія скінчилась чи не витачило коштів?

Вибір обкладинки диску виявився не таким простим. Якщо придивитись, то побачиш, як внизу горить вогонь. А що як не вогонь, розжене туман? Людям властиво бачити те, що ім ближче, ти ось, наприклад, побачив туман, а хтось помітить вогонь. Я буду радий, якщо людина, прослухавши диск, сприйме це так, як бачимо ми: під час мороку вогонь розсіє туман, як сонце розтоплює сніг.