Найчастіше це відбувається через їхню егоцентричну харизматичність та інтуїтивний спротив закостенілим стандартам, яких у нашій сучасній культурі чимало. На відміну від попси, в Україні альтернативне мистецтво не є соціальним замовленням, тому мільйонів шанувальників, як у західних країнах, у нас годі й шукати. Та їх, насправді, і бути не може, адже українські мас-медіа переважно підтримують естрадно-попсові стандарти, «легітимізуючи» ли­­ше окремі колективи-явища з кола поп-рок-мейнстриму. Будь-яка музика, що претендує вийти за межі банальної буденщини або активно експериментує зі змістом і формою, не знаходить жодних шансів на широке медійне визнання. Навіть «ВВ», граючи цілком лояльний рок-мейнстрим, тривалий час не мали «зеленої вулиці» у вітчизняних ефірах, орієнтованих або на нафталінову естраду радянського зразка, або на табірний «фольклор», або на неоковирну московську попсу. В країні, де FM-станції плентаються позаду пострадянської ментальності, для прогресивних артистів залишається хіба інтернет. Музична політика і державних, і приватних мас-медіа в Україні перебуває в стані розважально-гламурної прострації, і це вже діагноз. Діагноз для психічно хворого суспільства... Однак санітарами й лікарями гламурної вакханалії якраз і є групи рок-альтернативного спрямування. Сучасна рок-альтернатива прийшла до нас не за допомогою радіо й телеканалів, а всупереч їм. Тому не дивно, що творчість адептів альтернативи – то суці­­ль­­ний антиофіціоз, активні вияви внутрішньої свободи, ціновані передусім не масами, а індивідуумами.

 

На зламі 1980-1990-х одним із перших і найяскравіших представників альтернативи була київська команда «Коллежский Асессор» на чолі зі справжнім алхіміком звуку Василем Гойденком. У їхній музиці незвичайним було все – від екзотичних звукових конструкцій і текстового гротеску до ней­­мовір­­них сценічних лахів, включно з піжамами та мундирами американських військових моряків. Василь Гойденко, Гліб Бутузов, Сашко Кієвцев, Олексій Рин­­ден­­ко – всі випускники київського Політеху, де в середині 1980-х буяла «рок-ре­­во­­люція» і студентські гурти виникали й розпадалися десятками. Найперспективнішими були «асесори», які здобули перший успіх у розпеченій атмосфері фестивалю «Рок-діа­­лог» навесні 1987-го. Тоді ж стали учасниками «Рок-артілі», яка входила до творчого об’єд­­нання «Експеримент», де вже діяли «ВВ» та «Раббота Хо», а пізніше й «Ер. Джаз». «Рок-артіль» була своєрідним антиподом металево-хард-роковій тусовці рок-клубу «Кузня». На відміну від колег по цеху, «Коллежский Асессор» наплодив безліч платівок (найвідоміші: «Дитячий альбом», «Активні шамани» та «Капітуляція»). «Асесори» від початку виглядали «білими воронами» – вони йшли в авангарді альтернативної течії й незмінно викликали культурний шок уна­­слідок специфічних звукових експериментів, чудерна­­цьких текстів у дусі Даніїла Хармса і сценічних «вибриків». З музично-образного мислення та зосередження всіляких новацій, Гойденко і компанія не знали собі рівних. Самобутній імідж із точним відбитком темпераменту, тонкої і не дуже іронії та оригінальним композиційним мисленням лідера групи ввійшов у віртуальний міфологічний пантеон київського року.

 

Близькими за духом, «асесорівськими» братами по крові були харківські «Альфонс де Мон­­фруа» та «Казма-Казма». «Альфонс де Монфруа» захоп­лювався проторенесансною ку­­льтурою Франції, використовував автентичні тексти, аксесуари й костюми тієї доби в контексті сучасної рок-сцени. Засновники «Казми-Казми» Євген Ходош і Дмитро Куровський ма­­ли академічну освіту, але грали рок-н-рол і мріяли поєднати все в одне ціле, включно з неодмінним театральним маскарадом. Згодом Куровський разом із Владом Діхтяренком долучили до створення чер­­нігівсько-київського колективу «Fоа-Хо­­ка». Використовуючи шу­­мові та ритмічні інструменти, цей гурт додавав до свого електронного вінегрету гострі, радикального змісту мелодекламації, що підбурювали спокійно-лаунжевий супровід. «Fоа-Хока» цілком успішно виступив у Польщі, Німеччині та Росії. Відродившись на початку 2000-х, група видала нігіліс­­тично-стьо­­бовий альбом «Індпошив», що був, за словами Куровського, «модерністським рек­­віємом за споживацьким суспільством». Сьогодні в Харкові діють не менш цікаві команди: «4айка», яка грає виразний симбіоз фанку й альтернативи, та експеримен­­­­­­тально-рафінова­­ний «LЮК» із його різноманітними, але дуже витонченими звуковими коктейлями, поціновувачів яких уже є багато й за межами країни.

 

 

 

Фантомно-химерне явище на ймення «Всяк Випадок», яке очолювали басист Олег Путятін та гітарист-вокаліст Євген Бартничук (Джек Фрост), відзначився у 1990-ті яскравими ексцентричними й абсурдистсь­­ки­­ми шоу та кількома альбомами, що демонстрували неймовірну винахідливість у конструюванні вокально-інструментальної тканини. Джаз-рок, ейсід-джаз, психоделіка, арт-рок, авангард і фольк – це неповний перелік інгредієнтів, які використовував невгамовний «Всяк Випадок». А ще, звісно, напрочуд імпресіоністичні музичні образи, візуалізовані не лише в кліпах, а й на обкладинках їхніх альбомів. Чотири диски – а це вся дис­­ко­­графія «Випадку», видав незалежний продюсер Олександр Лисокобилко, з іменем якого пов’язана творча біографія команди «Вася club». Василь Гонтарський створив цю групу рівно через 10 років після участі в ролі барда на «Червоній Руті» 1991-го. Комунікабельний, дотепний і «свій в доску» Гонтарський писав не пісні, а дивовижні «історії з життя», пережиті ним, народжуючи симбіоз напівдворових і напіврок-н-ро­­льних сюжетів, посилених потужною духовою секцією. Слава наздоганяла його сама: варто було групі виступити в Полтаві на фестивалі «Мазепа-фест», як миттєво летіли заявки на радіо «Ваша хвиля». Дебютний альбом «Вася club» під назвою «Хіпан», виданий 2003-го, є рекордсменом продажів до цього дня. Василь охоче погоджувався, що група грає урбаністичний фольк, але не тільки. Два роки тому Гонтарського не стало – він помер уві сні.

 

 

 

Етнофундамент івано-фран­­ків­­ської «Перкалаби» склали музиканти, які «собаку з’їли» на народній гуцульській музиці. Це цимбаліст Володимир Шотурма, трубач Сергій Шваюк, тромбоніст Орест Гудима, барабанщик Левко Скрен­­ткович та шалений на вигляд вокаліст Андрій «Федот» Федотов. «Перкалаба» давно вже стала одним із брендів міжнародного етнофестивалю «Шешори» (нині – «Арт По­­ле»), та й клубні виступи гур­­ту завжди збирають аншлаги. Вдаване божевілля та суцільне башлабайство на сцені публіку захоплює впівоберта, а продумані перформанси та видовищне шоу вже її не відпускають. Три року тому іванофранківців відкрила для себе європейська аудиторія, відтоді на їхньому рахунку вже з півдесятка турів містами ЄС. Останній студійний альбом «Чидро» засвідчив зміну звучання – з карколом­­­­­но-ата­­ку­­вального на помірковано-рафі­­новане й прозоре. «Перкалаба» – досить рідкісний зразок справді креативно­­го поєднання автентики з рок-н-ролом крізь призму альтернативної візії через посередництво багатої уяви і таланту їхнього продюсера Олега Гнатіва. Між іншим, басист і вокаліст Ярема Стецик разом із «Федотом» раніше грали в жорсткому панківському проекті з нетри­­віальною назвою «Стратегічні спер­­матозоїди».

 

«Командам, які говорять про свою альтернативність і незаангажованість, не вистачає смислового навантаження, – стверджує Саша Че, або Олександр Чемеров – лідер чернігівської «Димної Суміші». – Ідейно та концептуально вони нічим не відрізняються від звичайного мейнстриму. Наше розуміння альтернативи полягає в присутності мотивації, яка завжди суттєво різниться від загальноприйнятої. Плюс власне музичне начиння...» І справді – «Димна Суміш» начинена всім потроху – ню-металом, хіп-хопом, психоделією, орієнтальними мотивами та вибуховою енергетикою. Цікавою є історія появи першого альбому. В часи нескінченних концертів на великій сцені Майдану під час Помаранчевої революції у багатьох команд не було шансів туди потрапити. Вони, а серед них і «Димна Суміш», грали на малій сцені поблизу Пасажу. Виступ було зафіксовано на цифру, і, прослухавши запис, хлопці збагнули, що такої енергетики й драйву їм не вдавалося досягти у студії. «Постмайданний» диск, що засвідчив появу нової надпотужної альтернативної групи, було названо «Ти-живий». Виступи на авторитетній сцені польського фестивалю «Зупин­­ка Вудсток» закріпили статус «Суміші» як однієї з найкращих українських альтернативних формацій. Другий альбом «В країні ілюзій» уже був студійним і містив певні хіпівські ремінісценції-рефлексії, зокре­­ма – в оформленні обкладинки та в текстах пісень.

 

 

Дебютний альбом молодого київського гурту «Крихітка Цахес» отримав назву «На першому місці». Йшлося не про диспозицію команди в «Табелі про ранги», а про певну систему цінностей Саші Кольцової – лідер-вокалістки, котра називає себе «Каша Сальцова». До речі – казковий персонаж Ернста Теодора Гофмана також є ані білим, ані пухнастим. Хоча для багатьох поезії професійного копірайтера Саші Кольцової є уособленням граційної пластики та втіленням жіночого світосприйняття, головні її меседжі мають значно глибший контекст – десь на рівні підсвідомості.

 

Нещодавно «Крихітка» позбулась імені Цахес. Водночас найбільший флагман української альтернативи – група «Фак­­­­тично самі» перейменувалася на QARPA, вочевидь вирішивши, що прізвище лідер-вокалістки є показовішим, ос­­кіль­­­ки уособлює не лише кон­­­­кретне музичне явище, а й причетність до сучасної літературної течії. Загалом нонконформістська харизма Іре­­ни Кар­­пи, її окремішність та поведінка, що провокує невинні скандальчики, – це необхідний у шоу-бізнесі «бекграунд» для підживлення мас-медіа. У 1997-му «Фактично самі» (тоді ще без ексцентричної Карпи) стали лауреатами «Червоної Ру­ти» в Харкові, граючи жорстку суміш індастріелу та трип-хопу. Ідеологи-електрон­­щики Олег Артим і Артур Данієлян безупинно експериментували зі звуковою палітрою «Самих» і самотужки тиражували альбоми гурту. Однак справді переломним у кар’єрі команди став перший після перейменування минулорічний диск «In жир», який критики одразу нарікли кібер-панковим.

 

 

 

До найбільш суспільно активних альтернативників належить чер­­нігівсько-київський «Андерсон», який відзначився гострою, зокрема й політичною сатирою. Лідер-вокаліст Руслан Кирилен­­ко натискає на найболючіші точки сучасного життя-буття злободенними опусами («Споживач», «Роздайте дітям зброю», «Олігархофрени») зі збірки «Сло­­­­­во-Зброя» 2009 року.

 

На жаль, давно не тішить новими релізами неординарна формація «Квадраджесіма», яку створив дипломований біофізик і гітарист Олексій Устінов. Коман­­да грає складний, насту­­пально-динамічний мікс фанку, джанглу, хіп-хопу і психоделіки, тобто наймодерніший різновид живої клубної музики. Їхній альбом Cosmo є своєрідним еталоном стилю цього безумовно талановитого проекту.

 

 

Одним із хедлайнерів української альтернативи разом із гуртами QARPA, «Квадраджесіма» та «Андерсон» є унікальне дніпропетровське тріо «… и друг мой грузовик», що складається з барабанщика, басиста й во­­каліс­­та, які разом утворюють справ­­жню музичну турбомашину.

 

У напрямку верхівки рок-альтернативи швидко рухається і полтавський Oneyroid – плід візій молодого лікаря-хірурга Андрія Боркунова («Бурлік»). Усе частіше група навідується до Києва – нещодавно хлопці презентували в столиці останній альбом «Отруйні речовини», де кожний із 10 треків присвячено конкретному хімічному препарату, здатному як не вбити, то покалічити. До речі, в складі Oneyroid працює гітаристом і клавішником Валерій Власенко – відомий музикант і лідер полтавської готикоподібної «Арахнофобії».

 

Унікальним явищем на альтернативній сцені є сумський гурт «Хамерман знищує віруси». Електронний дует утворили вокаліст і автор текстів журналіст Володимир Пахолюк та клавішник, бек-вокаліст і лікар-кар­­ді­олог Олег Цукренко. У 2000-му вони стали лауреатами фесту «Перлини сезону», виконавши справжній хіт «Ук­­раїна – це ми». «Хамерман…» – рідкісний зразок пародійно-комічної ан­­тимузики, де основою слугують різноманітні штампи поп-ку­­льтури всіх часів і народів. У цій грі, ясна річ, першу скрипку грають саркастичні та винахідливі «суржикомовні» тексти.