Інформація. Проведення цьогорічного фестивалю до останнього моменту лишалось під питанням. На відміну від попереднього року, коли програма фесту була відома ще в червні місяці, інформація про цьогорічний захід з’явилась в Інтернеті буквально за 3 тижні. Проте, найбільш дивним, як на мене, стало проведення прес-конференції в місті Києві за 3 дні до самого фестивалю. Причому запрошення на прес-конференцію наш DIY-ресурс отримав у день її проведення. Чому не зробити прес-конференцію на самому фестивалі, як це прийнято на всіх подібних акціях – невідомо. Виникло враження, що прес-конференція проводилася з метою поглузувати з київського бомонду. Можливо, більшість журналістів, які там з’явились, до самого Гуляйполя і не поїхала. Приємно те, що, навіть враховуючи близькість до виборів, жодна партія не використала фест для своєї агітації. На полі не було жодних прапорів, крім державного та червоно-чорного. Єдині, хто спробував зробити собі хоч якесь ім’я на фесті, так це „Союз анархістів України”, які брехливими листівками намагалися дискредитувати захід.

Організація. Сама організація фесту мало чим змінилась порівняно з попереднім роком. Єдиною яскраво вираженою відмінністю стала наявність біотуалетів, які прийшли на зміну минулорічним нужникам. Головної проблеми – транспорту, знов таки ніхто не вирішив. Додаткових маршруток чи автобусів із Запоріжжя (а саме так більшість гостей діставалася до місця проведення фестивалю) не було, а дарма. Через це люди набивались, як сардини, до рейсових маршруток, і, стікаючи потом, „насолоджувались” мандрівкою. Щодо харчового блоку, то тут відчувалася чиясь монополія, ПП чи „общепита”. Адже цьогорічний вибір їжі мало чим відрізнявся між окремими лотками, одне й те саме пиво, одні й ті самі хот-доги та ковбаски. Ціни, як і слід було очікувати, піднялися, та було дуже мало, власне, домашніх страв та випічки. Ще один парадокс фестивалю це те, що зі скляною тарою на нього не пускали, проте на території вільно торгували пивом та іншими охолоджуючими напоями у склі. Стоянка на території стадіону коштувала 25 грн. за один намет. Наметове містечко за територією стадіону було безкоштовне, проте цього разу воно і не охоронялося. Добре було організовано прибирання сміття, певно, власне для цього і збирались 25 гривень. Кожного ранку все сміття згрібалося до купи та вивозилося трактором, тобто особливого засмічення фестиваль місту Гуляйполе та його стадіону не приніс. Головними ж перепонами при проведені фестивалі стали, по-перше, страшенна спека, через яку пропадало бажання насолоджуватись незначними денними фестивальними акціями, по-друге – пилюка, що здіймалася під час концертних гоцалок. Пороху було настільки багато, що першим рядам (там слемілось багато панків) та зоні „мас-медіа” довелося закривати обличчя банданами та футболками, щоб хоч якось подивитись концерт, а з фотоапаратів кожні 5-10 хвилин треба було стирати шар бруду.

Розваги та літературна частина. Фест почався ходою від штабу Махна до стадіону. “Хто ще не готовий зробити наступ на Сiльмаш? Усі в наступ на Сiльмаш!" лунали заклики зі сцени. Як і багато років тому вулицями міста пройшли хлопці з чорними прапорами, проїхали тачанки. Спереду колони йшли барабанщики, які відбивали ритм та дві гарні дівчини на ходулях. Проте, через страшенну спеку кількість розваг удень була незначною. Поетичні й літературні читання в наметі, кидання томатів у шаржі політичних лідерів, поетичний бодіарт - ось і все, що запам’яталося. Почну з першого – тих кого мені б дійсно хотілося послухати там не було: Юрко Покальчук захворів і лежить в лікарні, Сергій Жадан – 23 серпня святкував свій день народження, а пан Андрухович звичайно запрошений не був, та й певно, через свою елітарність, ніколи б і не погодився приїхати. Отже, лишалися нові імена. В перший день ми намагались слухати “юні” таланти, але нажаль однією з них виявилась невиграна феміністична поетеса, в якої, певно важке дитинство перейшло в не менш важку юність та зрілість Голосом Жанни Дарк вона розповідала про жах дефлорації, порівнювала широко розставлені дівочі ноги з Тріумфальною аркою, а чоловічі члени з загостреними мечами. Після подібних “шедеврів” цікавість до тих „талантів” пропала. „Томатний лідер нації” – це, звичайно, кумедно, але, особисто для мене, така акція ще один раз показала справжню суть Дня Незалежності. Кожен з нас розуміє, що від нас нічого не залежить, і єдине, що ми можемо - це кидати помідори в портрети „бідних” слуг народу. Поетичний бодіарт – це розмалювання поетами голих дівочих тіл картинами, з якимось таємним, відомим тільки їм смислом. Безумовно, немає нічого більш гарного за жіночі груди, але хіба оте розписування це мистецтво? Отже, єдиними позитивними акціями вдень залишались – слухання байок, казок та п’єс Сашка Лірника, та обливання себе та інших холодною водою, щоб не вмерти від шаленої спеки. Також, нарешті, вдалось відвідати Краєзнавчий музей, якій описував Сергій Жадан у „Anarchy in the Ukraine” - чекали на гірше, проте, як для невеликого містечка, музей доволі цікавий. Трохи з періоду Козацтва, трохи інсценування селянського побуту, великий зал з інформацією про Громадянську війну, Голодомор 32-33 та Другу Світову війну. Виставка досить об’єктивна і незалежна, наприклад, поряд висять фотографії „Похорони махновців” та „Похорони жертв махновців”. З Махна не робиться культ, його не ідеалізують, проте і не забувають, що ця людина багато чого зробила для рідного краю. Щодо розваг, то особисто мені хотілося б побачити якісь насправді козацькі забави, хоча б якісь перетягування канату та фехтування шаблями. Дуже багато людей через відсутність цікавої денної програми проводили весь цей час у холодку з пивом в руці.

Люди. Як і минулого року, люд, що приїхав на фест був дуже різноманітний. Якщо перефразувати слова Юрія Андруховича, то мало б вийти так: То були Козаки, Письменники, Музики, Панки, Гіппі, Журналісти, Поети, Фотографи, Унсовці, Гівно-панки, Юристи, Банкіри, Студенти, Анархісти, Депутати, Зрадники, Бандуристи, Меломани, Гопніки, Бовдури, Хохли, Москалі, Розбишаки, Салоїди, Голодранці, П’яні пики, Блудниці, Фашисти, Онаністи, Металісти, Євреї, Негри, Скінгеди, Міліціянти, Туристи і Мертві півні.

Музична частина.
День перший. Музична частина першого дня почалась з виступу фіолетово-чорних хлопців в вишиванках із гурту „Чорнобривці”. Даний колектив з’явився в місті Харкові досить давно і складається він з чорношкірих співаків (два хлопці та одна дівчина), та білих музикантів. Творчість гурту - це здебільшого обробки українських народних пісень у різних стилях: реггі, фанк, ска, соул. Багато кому це все видається якимось стьобом та викликає агресію до гурту. Особисто мені колектив подобається, адже поки що аналогів на українській сцені він не має, як і не має ми якісного українського реггі. Також можна сказати, що "Чорнобривці" - це таке собі попередження: якщо ми самі не будемо відроджувати та плекати власну культуру, то в майбутньому з африканським акцентом будуть звучати не лише народні пісні, а й ділова та розмовна мови. „Чорнобривці” співали вже стандартний набір пісень: „Їхали козаки”, „Несе Галя воду”, „Ти ж мене підманула” тощо, але найкраще в них вийшла, без сумніву, пісня Боба Марлі „No Woman, No Cry”. Наступним на сцену вийшов найсмачніший український гурт „Борщ”, який варто вживати з традиційною стопочкою горілочки, чорним хлібом та шматом сала. Хлопці запалили вже трохи розігрітий натовп із перших акордів і не давали йому ані трохи охолонути або нудьгувати. Під час їх виступу пісок та пилюка піднялись настільки, що здавалось, концерт перетворився на зону бойових дій, або останній день Помпеї. Проте „Борщ” і не думав закінчувати, чергуючи пісні як з останнього альбому, так і з попереднього, вони змогли ощасливити присутніх навіть зовсім новими творами. Почавши з „Паразита Кусок”, продовжили „Кароліною Бугаз”, „Кураре конкуренту”, „Міліцією!”, „Баблом”, „Риголетто” тощо. На біс, а точніше краще сказати „на коня”, хлопці виконали надзвичайно актуальну для будь-якого свята пісню „П’яна свиня”. Після „Борщу” на сцену чомусь знову вийшли „Чорнобривці” (можливо вони вирішили, що не все заспівали на гуляйпольській сцені). Наступним на сцену піднявся легендарний львівський гурт „Мертвий Півень”. Гурт, що з легкістю можна назвати апологетом українського рок-н-ролу, приїхав в класичному складі: незмінний Місько Барабара на вокалі, Ромко Чайка на електрогітарі, Олег «Джон» Сук на басі, Юрко Чопик на акустичній гітарі. Для повного відчуття 90-х невистачило тільки Ярки Якуб’як, яка нажаль вже давно за кордоном. „Мертвий півень” не обмежувались виконанням пісень тільки з останнього альбому „Пісні мертвого півня”, хоча і їх було досить. Нові треки „Without You (Знову, курва, радіо, телебачення, преса. Влада собі як влада: суцільні бандити) ”, „End Everybody Fucks You (Сто баксів на місяць - і всі тебе...)”, „Old Soldier Is Very Drunk”, “Брат! Піва кончілась, ти представляєш? Піва кончілась, жена ушла!”, „Bombing New York City” вводили натовп в екстаз, який переходив у бурхливий оргазм при перших акордах старих „Франсуа”, „Ill Testamento”, „Літо буде”, „Поцілунок”, „Старенький трамвай (харлей мікс)”. Певно, на цьому цікава музична частина першого дня для мене закінчилась, адже на сцені з’явився гурт „Qarpa”.Зовсім непотрібним на цьому вечері був виступ гламурної Ірени Карпи, котра дістала всіх своїм псевдофемінізмом. Манія величності її сягнула меж попсових зірок, а тексти пісень опустилися до опису побутових та сексуальних проблем. Дивуюсь людям, які можуть слухати подібне лайно та ще казати фрази на кшталт „Карпа - наше все”. Якщо „Наше все” співає пісні в стилі „Саша - хуй” та „Любий мій екс, дякую за секс!”, то мені шкода нашу націю. Ані в музичному, ані в естетичному, ані, навіть, в сексуальному плані Карпа мені не подобається, тому вважаю за краще розповісти про колектив, який виступав останнім. Хедлайнерами першого дня, як на диво, був вінницький гурт „Тік”. Вони гордо називають свій стиль „подільський ска-панк”, проте панком там і не пахне. Їхня музика проста, тексти часом навіть примітивні, проте усе це вкупі утворює досить веселий та позитивний фолк-ска, під який можна файно відгоцати, коли в організм залити трохи С2H5OH. Певно, саме через такі міркування організатори дали гурту „Тік” закривати перший день. Відскакавши під „Небритих оленів” та „Вчительку” громада почала потроху розходитись, хто спати, а хто далі вживати оковиту для наближення другого дня фестивалю.

Другий день. Другий музичний день розпочали старожили українського фольк-року - київській гурт „Вій”. Під час саундчеку Дмитро Добрий-вечір виглядав занадто похмурим, чомусь розмовляв російською та матюкався у мікрофон, здавалось, що патріарха мучило страшне похмілля. Проте вже безпосередньо перед концертом, гуру язичницького роке-N-ролу був знову в доброму гуморі, мабуть, встигнув поправити здоров’я :). На сцені ми не побачили лірника, певно Сашко визначив пріоритети для себе, та залишив гурт. Разово це, чи постійно – не відомо. Гурт презентував нові пісні: “Колискова” та “Серпень догорає”, та звичайно, не обійшлося без старих хітів: “Відрізана голова”, “Вогняне коло”, „Змія”, „Очі відьми”, „Хата край села”. Приємно здивувала клавішниця гурту Леся Рой, яка проспівала декілька композицій, то основним, то бек-вокалом. Загальне враження від їхнього виступу – „Добре”, проте, не вистачало якоїсь живої іскри. Нові пісні (на відміну від того ж „Мертвого півня”) не можуть відродити драйвового звучання легендарного гурту. Усе частіше виникає думка, що гурт видохся і, можливо, йому пора на пенсію. Хоча хочеться вірити, що я помиляюсь, і дуже скоро світ побаче якась нова платівка гурту „Вій”, що стане новим витком українського готичного фольк-року. Наступним на сцену вийшов ще один київський гурт, який давно вже зрадив не тільки фанів, а й самих себе. Ватага „Mad Heads”, яка носила ірокеза та була гордістю української рокабільної сцени – додала до своє назви якесь гламурне XL, та почала грати реггі та ска. І це було б пів біди, якби вони грали свою власну музику, а не використовували мелодії то Горана Бреговича, то Боба Марлі. Сумно було дивитись, що усе це піпл хаває і мало хто пам'ятає ті часи, коли хлопці співали утрьох, виступали на багатьох європейських рокабільних, сайкобільних та панк концертах. Пам'ятаю, тоді в одному з інтерв'ю вокаліст сказав щось на кшталт „Ми ніколи не будемо співати слов'янськими мовами, адже англійська більш містка”. І що ми бачимо тепер? Дивним образом зникли ірокези, і замість „Black Cat” лунає попсове „Надія є”. Цілком зрозуміло, що все це зроблено аби потрапити в модний потрібний формат, та заробити грошенят, але чи варто для того зраджувати рокабільну ідею? Можливо, їм потрібно було взяти приклад із рівненських хлопців, „От Вінта”, що вийшли на сцену наступними. "От Вінта" – це гурт, що взяв яскраві кольори українського менталітету та огорнув їх у форму хорошої сайкобільної музики. Як результат – ця позитивна весела музика нікого не лишила байдужим. Як і завжди, хлопці викладувались на повну, а натовп відповідав шаленим гоцанням. Були виконані вже традиційні пісні “Дригтиндимба”, „Дарма я наївся цибулі”, "Міцні, засмальцьовані руки" „Шабелина”, “Rock'n'Roll для черепах”, остання нажаль, так і не викликала очікуваного дощу. Загалом хлопцям великий респект, як завжди, все було злагоджено та відпрацьовано. Хедлайнерами останнього дня були харків'яни "Танок На Майдані Конго", гурт, який давно вже став прикладом для багатьох та синонімом слова „якість”. Саме вони вміють зробити справжній перфоменс та створювати атмосферу свята. До свого виступу хлопці ходили в футболках із символікою найкрутішого європейського музичного фестивалю „Сігет”, в якому, як відомо, вони приймали участь. Як там у Будапешті, так і тут, у Гуляйполі, хлопці зробили все злагоджено та професійно, показавши красивий українській хіп-хоп, який довів публіку до стану емоційної ейфорії. На цьому другий, він же і останній, день фестивалю закінчився. Велика сцена погасла, натомість для всіх тих, хто вирішив залишитись, була запалена ватра біля малої сцени, де знову виступали барди та менестрелі.

Залишаючи Гуляйполе на наступний день, ми думали про надбання та недоліки даного фестивалю, які коротко можна було б виразити так: в цілому фестиваль не дотягує до минулорічного рівня, відчувається непідготовленість до його проведення, з іншої сторони в будь-якому випадку ВЕЛИКЕ СПАСИБІ усім його організаторам, які зробили свій внесок в розвиток андерграундової культури. Маю надію, що у наступному році відбудеться фестиваль “День Незалежності з Махном 2008”, і він буде настільки потужним, що жоден відвідувач не розчарується, що проїхав сотні кілометрів, аби на нього потрапити.

Фотозвіт від SenYa і Fred

• Отчёт о Фэсте «День Незалежності з Махном» в Гуляйполе 24-25 августа 2006


• Про Нестора Махно